Неділя, 24.09.2017, 06:00
Вітаю Вас Гість | RSS

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 222
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

Історія села

Історія_села

Від автора:

Перлиною волинського Полісся є Любешівський район, один з чарівних куточків синьоокої Волині. Це край озер і річок, соснових борів і березових гаїв. Кожне село Любешівщини має свої неповторні риси і особливості, красу і велич.

На північний захід від районного центру розташоване село Великий Курінь. Навесні воно потопає у буйному цвітінні садів, які щедро обдаровують плодами дбайливих господарів восени. Бо й справді працьовиті люди живуть тут, зі своїми долями,  буднями і святами. Всього пережили великокурінці: часи, коли Україна переходила з рук в руки іноземних держав; коли небо затьмарювала чорна завіса воєнного лихоліття, залишивши після себе море крові, руїни, спустошені поля;  революційні катаклізми. Багатою є історія села, його сива минувшина, зіткана із  буремно-тривожних і навіть трагічних надій і далеко непростих теперішніх днів, у яких знаходить свій  яскравий вияв велич і нездоланна сила людського духу.

Великий Курінь  - центр сільської ради, яка була утворена 16.02.1987 р. згідно з рішенням облвиконкому від 22.12.1982 р. №353 після роз’єднання Любешівської селищної ради.

  До  складу Великокурінської сільської ради входять села Великий Курінь і Проходи. В населених пунктах загалом проживає 1217 чоловік, дворів 339. Територія становить 2520 га.

На території сільської ради  розміщенні два СВК - «Промінь» та «Прохід» .

Жителі сіл користуються послугами фельдшерсько-акушерських  пунктів, бібліотеки,  клубів. Діють Великокурінська, Прохідська загальноосвітні школи, два дитячі садочки.

Серед жителів сіл 49 учасників Великої Вітчизняної війни, 5 учасників бойових дій, 1 солдатська вдова, два «афганці», 3 ліквідатори аварії на ЧАЕС .

Прокладені дороги з твердим покриттям з’єднують усі села автобусним сполученням із районним та обласним центрами.

Села, що оточують землі В.Куреня В`язівне, Деревок, Лахвичі, Любязь, Підкормілля, Проходи. Територія сільради розміщена на великих підвищеннях в межиріччі Стоходу і Коростянки. Абсолютна висота над рівнем моря – 145-150м. Значна частина території була заболочена, але після меліорації осушена і використовується в сільському господарстві. Площа лісів незначна – приблизно 28%.

Перша сесія Великокурінської сільської ради відбулась 16.02.1987 року. Першим головою сільської ради обрали Івана Карповича Зімича, секретарем – Ганну Павлівну Полікарчик. Теперішній сільський голова Анатолій Кирилович Божко, секретар сільської ради  Наталія Іванівна Оласюк.

Живуть і трудяться у Великому Курені славні, працьовиті і добрі люди, які, наперекір усім негараздам, з оптимізмом і впевненістю дивляться в завтрашній день.

З глибокої давнини 

Перші поселення на території села В.Курінь виникли давно. Хоча в 500-томній метриці Литовській – книзі документів давніх і копій з них вперше В.Курінь згадується в середині 18 ст. , але такі назви урочищ як Татарський брід, Козацькі могили свідчать про значно раніші періоди історії.

Назва села, за переказами старожилів, пішла від назви «курної» хати , яка була зроблена першою.

В газеті «Радянська Волинь» від 11.02.1958р. с.2 (дані архіву) в ст. «На оновленій землі» автор І.Приходько пише:

«Піски, болота, чагарники, злидні і темрява таким знали колись Полісся. Люди на болоті росли, на болоті і вмирали. За сотні кілометрів пішки по сіль ходили, світили скалками, в «курних» хатах доживали віку».

В кінці XVст. польсько-литовські магнати табунами посунули на нашу землю. Почалося ополячення і покатоличення селян.

У «Хроніці» А. Мошинського читаємо, що важким було життя, особливо 1739р., коли наш край охопила небачена раніше спека. З квітня по жовтень не випало й краплини дощу. «Посохли квіти, рослини вигоріли від пекучого сонця, трава і листя на деревах пожовкли, наче від осінніх заморозків», − пише про цей рік А. Мошинський. А холодів не довелося довго чекати. Вже 28 жовтня цього ж року вдарили тридцятиградусні морози. І зима тривала без відлиги до травня 1740р.. Навіть семиградусний мороз люди зустрічали як відлигу. Мошинський пише: «Ця зима згубила море людей, багато худоби, мало не всі фруктові дерева вимерзли».

Не минуло і 10 років, як у наших краях серед тварин поширилась епідемія. «Це був страшний мор. Уся худоба згинула»,− читаємо у «Хроніці».

Та не лише стихійні лиха затруднювали поступальний розвиток населених пунктів Любешівщини. Через наш край мало не щорічно проходили російські, польські та інші війська, які залишали після себе спалені села та пограбованих і скалічених людей.

Такий процес тривав до 1793р.. В результаті другого поділу Польщі Любешівщина відійшла до Росії. А в 1796р. Новий Дольськ стає центром  Любешівської волості Пінського повіту Мінської губернії. До волості ввійшли села Люб’язь, Дольськ, В.Курінь, Проходи, Шлапань, Хоцунь, Сваловичі, Бихів, Цир, Лахвичі, Заріка, В'язівне, Підкоромілля, Бучин…

Визволення з-під влади поляків не принесло українцям очікуваної свободи. Російський уряд дбав про одне: аби лише справно з народу стягувати податок. Останні роки перед «волею» (1861р.) були такими для Пінщини і Волині , що наші люди не могли згадувати їх без сліз. Селяни змушені були відбувати 4-5 днів панщини на тиждень, 12 днів на рік працювати на громадських роботах. Крім того селяни здавали: грибів - 1 фунт, яєць - по 10 шт. і інше.

В 1900р. в с. В. Курінь нараховувалось 32 двори чисельністю 250 чол.. До 1917р. за територіальним розподілом село відноситься до Любешівської волості  Пінського повіту  Мінської губернії. Повстань проти царизму в селі не було, але селяни брали участь у заворушеннях під час революції 1905-07рр..

Страшним вогняним мечем пронеслась над районом перша світова війна. Внаслідок військових дій російської та австро-угорської армій фронт стабілізувався по річці Стохід. Любешів і всі навколишні села був окупований військами Німеччини та Австро-Угорщини. 

Окупанти встановили жорстокий режим . Вони грабували населення, примушували виконувати різні роботи для своєї армії, утримувати солдатів, давати фураж для коней. З територією нашого краю пов'язаний і знаменитий Брусиловський прорив 1916 р.. З подіями Першої світової війни пов'язана вузькоколійна  залізниця, яка розпочиналась в Камені - Каширському  і прямувала на північний схід через Озерце – Кримно – Броницю – Пнівно – Деревок – Курінь. А збудували її, за спогадами старожилів, німці в 1917 р., щоб підвозити боєприпаси до фронту, який довгий час пролягав по річці Стохід. На березі о. Люб'язь, неподалік місця, де впадає в нього р. Коростянка, залізниця роздвоювалася. Головна вітка її йшла на північ через села Люб'язь – Шлапань – Дольськ – Коліно – Мохро до ст. Янув – Поліський. Старожили добре пам'ятають цю залізницю, як досить зручний вид транспорту.

   В роки Великої Вітчизняної війни німецькі війська, відступаючи, розібрали частину колії від Своротви (урочище між селами В.Курінь і Люб'язь) до Любешова. У перші повоєнні роки були організовані роботи по відновленню втраченої вітки. Була виготовлена дрезина, до якої чіплялось кілька вагонів. Але в 1954-55 рр. за вказівкою першого секретаря Д.Г.Сивенка, частина колії була розібрана. А пізніше через нехлюйство і безвідповідальність зникла і вся залізниця.

…Назрівала демократична революція. В жовтні 1917 р. розбурхані маси пішли за більшовиками, які взяли владу в свої руки, почали встановлювати владу Рад, щоб від імені народу правити країною.

У Любешові і навколишніх селах 18 січня 1918 р. на багатолюдному мітингу було проголошено владу Рад.

Проте вже в березні 1919 р. район захопили білополяки. Вони заарештували членів ревкому і відновили свої порядки. В серпні 1920р. знову визвольним маршем пройшла Червона Армія.

За Ризьким договором 1921р. с.В.Курінь, як і весь повіт залишається під владою буржуазно-поміщицької Польщі. Він увійшов до Камінь-Каширського староства Пінського повіту Польського воєводства.

 … Застогнала наша земля. Навіть за спілкування рідною мовою можна було отримати штраф, а то й потрапити в «кутузку». За більш серйозні «злочини» жителів краю чекали дефензива, тюрма, каменеломні.

У 1924р. прийнято закон, який забороняв користуватися українською мовою  в державних установах. Уряд Польщі спрямовує переселенців (осадників), для яких виділялися великі площі найкращих земель. Поляки-переселенці займали всі посади чиновників, поліцаїв.

Селяни-великокурінці змушені були орендувати землі за велику плату, сплачувати непосильні податки, відбувати різні шарварки. Жінки працювали з четвертої години ранку. Спати лягали дуже пізно, а великі сімї справжнього сну і не бачили. Чоловіки з досвітку йшли із ціпами молотити збіжжя, бідніші наймалися до багатих. А у вільний час плели постоли, вили волоки, робили веретена. Влітку не вилазили з боліт: то косили, то гребли, дерли лика. Трудились до останнього поту. Старожили пам’ятають складні 1924-1925рр.Тоді в краї були тривалі дощі, затоплено значні угіддя, загинув урожай. Настав голод.

Газета «Радянська Волинь» від 3.11.46 у ст. «Квітне рідне Полісся», ст.2 (архівні дані) так описує: «…І справді, тяжке життя було колись поліського селянина. Всі соки висмоктували в нього, тримали в темряві, не дбали про його культурний зріст. Всі кращі землі належали польським панам. Село було затиснуте в лещата: навіть корови не було де пасти, і більшість селян змушена була батракувати. Селяни зубожіли і чим далі молоток секвестора частіше стукав у бідні хати. За несплату податків убоге майно селянина йшло на продаж.

Не було в нашому краї і шкіл з українською мовою викладання, бо польський уряд всіма  силами намагався ополячити українців…»

Навчання в польській школі не було обов’язковим. В 1933р. в орендованій хаті було відкрито школу в с.Великий Курінь. Вчителем був Владислав Семенко.

Пам’ятають тогочасні учні, як жорстоко поводився вчитель з учнями. За будь-яку провину бив «по лапі» (руці) лінійкою. А ще пам’ятають вихованці польської школи вірша «Кто ты есть?» заученого напам'ять.

Починався вірш так: «Кто ты есть? – Поляк малый. – Яки знак твуй? – Ожел бяли.» Кожен учень повинен був відповідати, що він поляк.

У 1927р. в селах району, зокрема у В.Курені і Проходах, були створені підпільні осередки Комуністичної партії. З кожним роком антипольський рух набирав сили. В районі його очолили члени КПЗБ С.Джуманюк, Ф.Клямар та ін.

У 1931-32рр. відбулися виступи селян Любешова, В.Куреня, Прохід, Вязівно.

А 10 березня 1934р. у вітряку на хуторі В.Курінь відбулася друга конференція КПЗБ. На конференцію прибуло 54 делегати від навколишніх сіл. Ватажком обрали Семена Джуманюка. Було прийнято рішення: посилити роботу серед населення, закликати селян не сплачувати податки і штрафи, проводити роботу серед молоді щодо ухилення від служби у польському війську. О 4 год. ранку конференція закінчила свою роботу. Поодинці делегати залишили вітряк: Корнило Русило, Тимофій Кух, Василь Кундик…

30 вересня 1939р. Червона армія принесла визволення від гніту Польщі. Водночас настали часи радянізації західно-українських земель. Радянська пропаганда проникала скрізь. У школі вчили співати більшовицьких пісень. Та найзнаменнішим у довоєнні роки було те, що нарешті відновилась історична справедливість – наш край перейшов до України.

18 січня 1940р. було утворено Любешівський район Волинської області УРСР.

 Буремні роки війни

У вересні 1939р. розпочалась ІІ світова війна, яка перекроїла політичну карту світу, понівечила мільйони людських доль. В результаті пакту Молотова- Ріббентропа західноукраїнські землі ввійшли до складу Радянського Союзу. Восени 1939р. у Великому Курені була  встановлена Радянська влада. Після звільнення території від буржуазно-поміщицької Польщі було утворено Любешівську сільську раду, куди входили села  В. Курінь і Проходи. Першим головою сільської ради був обраний житель с. В. Курінь Кундік Василь Борисович. Великокурінці радо вітали «совєтів», надіялись на кращу долю, на світле майбутнє. Але віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз обірвав їх сподівання…

Німецькі війська швидко просувалися вперед. Вже 29 червня 1941р. захопили Любешів і навколишні села, в тому числі і с. В. Курінь, Проходи. Згідно даних Державного архіву Волинської області окупаційний період тривав до 20 липня 1944р.(р-66. оп. 4., спр. 14. арк.1). Фашисти встановили кривавий режим, так званий «новий порядок». Почалися чорні дні окупації, залиті ріками невинної крові, густо всіяні пожежами і руїнами. Очевидці тих подій згадують, що виконуючи директиву №21, план «Ост» та вказівку Гітлера «стріляти всіх – винних і невинних», вони наповнили наш район вбивствами, пограбуваннями і розбоями. Особливо нещадними були фашисти до євреїв. Розповідає очевидець тих подій Смокович Євдокія Євтухівна, жителька с. В. Курінь:

 «Ми були молодими дівчатами і часом  ходили до Любешова, щоб купити стрічки до спідничок, намисто… А магазини («лавки») мали в основному євреї. Коли одного разу ми прийшли до Любешова, то побачили жахливу картину, німці зганяли євреїв у центрі селища. Ми, налякані побаченим, поспішили назад… Кажуть, що сотні євреїв тут були розстріляні».

 Ще декілька тижнів могила кровоточила, з неї рвались  до життя живцем закопані , які стогоном наводили жах на перехожих. В очах очевидців ще довго стояло перекошене в усмішці обличчя есесівця, який пострілами в потилицю намагався «заспокоїти» особливо живучих жінок, дітей, старих людей, які молитовно просили в Бога порятунку.

Або ж ще один факт.

15 вересня 1941р. есесівці наказали євреям чистити і приводити їхній одяг у порядок. Самі ж розважалися: грали на губній гармошці, танцювали. Коли це набридло, заставили нещасних стригти свої бороди і їсти їх.

У 1942 р. почалось вивезення молоді до Німеччини. Серед них були і жителі с. В.Курінь. Частина з них не повернулась на батьківщину. Ті хто пережив це згадували, що по різному було: тяжко працювали ( особливо на заводах, рудниках ), недоїдали; інколи траплялись і хороші люди. Але в усіх великим було бажання повернутись до рідної землі.

 Та масовий терор не зламав волі жителів району до боротьби з ворогом. Вже в перші місяці окупації в Любешові утворюється антифашистське підпілля, яке очолює Семен Джуманюк, родом із с.Проходи. За вказівкою Любешівського райкому партії створюється підпільна партійно-комсомольська група з 16 чоловік, до складу якої входили А.П. Будько, К.Є. Русило, Х. Я. Зімич та інші.

 Перед нею було поставлено завдання спрямувати свою роботу на розгортання масового партизанського руху в тилу ворога. Поступово партизанський рух ставав масовим. Цілі села перетворювалися в опорну базу народних месників. На боротьбу з ворогом жителі району піднімалися цілими сім'ями – П. Будько з синами та невісткою, брати Хома та Йосип Зімичі, сім'ї Бубалів, Кундіків, Русилів. Група підпільників встановила зв'язок з партизанськими загонами, що діяли в навколишніх лісах. Дізнавшись, що гестапо натрапило на їх слід, підпільники влилися до Пінського партизанського з’єднання Героя Радянського Союзу В. З. Коржа.

 Зі слів дочки Корнила Русила, учасника партизанського руху, Лукії Корнилівни:

 «Набідувалися ми в ту війну. Від німців всю нашу сім'ю батько перевіз в  с. Коліно, що в Білорусії. Інші родини народних месників переховувались в            с. Ніговища Зарічнянського району  Рівненської області, с. Сваловичі. Це було пізно восени 1941р. А в січні1942р. на слід партизан вийшли німецькі солдати, очевидно хтось із місцевих жителів вказав місце перебування. Відчувши небезпеку, ми почали тікати в ліс. Наша сім'я складалася із 8 чол. ( 6 дітей, батьки ). Я з Мітьком на руках, Надя і Андрій розбіглися по лісі по коліна в снігу. А мати з двома дітьми Дімною і Володькою були по звірячому вбиті німецькими нелюдами. Ще довго плакав маленький Митя без материнського молока і материнської ласки, адже лишився він сиротою в 6 місяців від народження. А Надя обморозила ноги, бо по коліна в снігу була лише в калошах…»

Крім радянського підпілля розгорнувся рух за національне визволення. Це загони ОУН-УПА. Систематичні бойові дії УПА розгорнула наприкінці 1942-на поч.. 1943р. В її складі були і жителі с. В. Курінь, зокрема:

         Зімич Ульян Кирилович,Кундік Григорій Сидорович,Носовський Василь Леонтійович,Носовський Полікарп Леонтійович,Смокович Антон Юхимович, Смокович Мартиян

Трагічно склалися відносини УПА з польськими озброєними загонами різних політичних спрямувань, що діяли в Західній Україні. Досягти порозуміння з польськими національними силами не вдалося. А жертвами цього політичного антагонізму було в основному мирне населення.

Про українсько-польський конфлікт у с. В. Курінь свідчить трагедія сім'ї Янчариків.

«Ці трагічні події відбувалися влітку 1943 року. Польська сім"я   Янчариків проживала в районі Великокурінської сільської ради в урочищі Вістрово.

 Неспокійним був час. Ішла війна… Ходили чутки, що безневинних поляків убивали. Дійшли вони й до Франека Янчарика. Але він не зважав на це, казав, що він нікому нічого поганого не зробив.

 Сім’я Янчариків жила заможно, мала більше сотні гектарів землі, завидний маєток… Франек та його сини Домень і Юзьо були працьовитими і не хотіли віддавати своє багатство. Тому залишати  обійстя вони не збиралися.

 Куріном прокотилася звістка, що сімю Янчариків повбивали. Я, мій брат Григорій, Франек Шоломіцький пішли поцікавитись, що діється в садибі Янчариків. Довго ми шукали господарів і нарешті їх знайшли в конюшні закопаних у гної. Батько Франек Янчарика і мати були розстріляні в голову, сини Домень і Юзько – замордовані.

   На другий день ми і ще кілька курінців ховали покійних на кладовищі с. Курінь. В одну яму поставили дві домовини батьків, а на верх – домовини синів.

   Це вже потім, у мирний час внук діда Франека – Збигнів Янчарик поставив пам’ятник, щоб увіковічнити пам’ять».

Свідком тих подій був Шпаковський Олексій Петрович.

Боротьба народних месників в тилу ворога, ще більше викликала злобу німецьких фашистів. Вони знищували цілі села, вбивали безневинних жителів. Великокурінці, рятуючись, змушені були покидати домівки і йти «в бєженці».

Розповідає уродженка х. Зімічі  Клубук Віра Євтухівна (тепер Крисько):

  « Ранньою весною нас вивезли на Кухоцьку Волю (тепер Рівненська обл.). Проживали в людей. Коли фронт відійшов на захід, повернулись додому на         х. Зімічі. Це було перед святом Петра і Павла 12 липня. Подвір’я, город – все заросло травою, бур’яном. В хаті вибиті шибки. Нічого їсти…Страшно згадувати ті важкі роки, як набідувались люди. Нехай такого горя ніхто добрий не знає…»

З кожним днем радянські війська все ближче підходили до нашого району. В січні 1944р. почався другий етап очищення української землі від фашистської чуми. Саме в ході великомасштабної Рівненсько-Луцької операції 1 березня відбулася перша зустріч населення району з регулярними частинами наступаючої Радянської Армії.

Остаточно Любешів і навколишні села було визволено від німецько-фашистських загарбників 5 березня 1944р. воїнами 160-ої Брестської Червонопрапорної стрілецької дивізії.

   Із спогадів кавалера ордена Слави І-ІІ-ІІІ ст. Володимира Аманова.

 «Третій батальйон о шостій годині ранку недалеко від села Проходи наткнувся на німецьку заставу. Виникла перестрілка, але противник під натиском бійців і під кулеметним вогнем Д.Є. Занечина змушений був відійти у північному напрямку, лишивши Проходи. А восьма і дев’ята стрілецькі роти вели наступ через болото на Конотопи, де зустріли ворожий опір. Але згодом, після короткого бою, противник відступив до роз’їзду Любешів. Півторагодинний бій 14 березня близько 15 години закінчився. Противник був вибитий із роз’їзду і відкинутий на північний берег річки Коростянки».

14 березня 1944р. с. В. Курін і с. Проходи були визволені від німецько-фашистських загарбників. 

 Навесні 1944р. жителі с. В. Курінь були мобілізовані до лав Червоної Армії і воювали на фронтах аж до закінчення війни. Вони приймали участь у визволенні народів Прибалтики, а також Польщі, Чехословаччини, Фінляндії. 37 земляків не повернулися з поля брані. Їх імена золотими літерами викарбувані на плитах Вічної Слави, як знак пам’яті про безсмертний подвиг у роки війни.

Кожного року 9 Травня – День Перемоги є всенародним Святом.

Учні Великокурінської ЗОШ І-ІІІст. запрошують на зустріч ветеранів війни, учасників бойових дій. Щирі вітання, святковий концерт, а ще велика дяка за мирне небо і ясне сонце тим, хто ціною свого життя наблизив День Перемоги.

Рідіють їх ряди. Час, хвороби, старість невловимо скорочують це число. Бережімо їх, дорогоцінних свідків найжорстокішої війни, мужніх воїнів – переможців, схилімося перед їх сивочолими головами, перед натрудженими руками, віддаймо шану усьому їхньому життю, наповненому невгамовним болем ран і гіркотою втрат. Час, віддаляючи від нас воєнні роки, дає змогу глибше і повніше оцінити безсмертний подвиг воїнів, які боролися в ім’я життя, в ім’я свободи і незалежності. Вони будуть з нами в наших серцях і в нашій пам’яті.

На шляхах мирного будівництва

Німецько-фашистські загарбники завдали нашим землякам великого горя і страхітливих втрат. Не вистачало необхідних продуктів харчування, одягу, взуття, ліків, педикульоз, малярія, дифтерія, лихоманка «косили» жителів с. В. Курінь. Здавалось, щоб відродити наш край, залікувати рани, заподіяні війною і фашистською окупацією, потрібно буде декілька десятиріч.

Відразу ж після визволення району трудящі з великим ентузіазмом приступили до відбудови зруйнованого господарства. Відновила роботу селищна рада, куди входили с. В. Курінь і с. Проходи. Головою обрали одного з активних учасників партизанського руху К. Є. Русила,  жителя с. В. Курінь. В 1945р. в селі В. Курінь була відкр